КП "ТЕПЛОЕНЕРГЕТИК"
Кіровоградська ТЕЦ
Історія


       Влітку 1876 року в Лондоні відкрилася Міжнародна виставка навчальних посібників. Серед її експонатів найбільшу увагу відвідувачів-фахівців привернув винахід інженера із Росії Павла Яблочкова під назвою "свічка Яблочкова". Це було ще не знане ніде електричне джерело світла. Наступного року "свічка" була застосована для освітлення однієї із центральних паризьких вулиць — авеню де Опера. Беззаперечне повне визнання свічка одержала на першій Міжнародній електротехнічній виставці у Парижі у 1881 рюці. Та столиця Франції була потім: вперше у світі електричне освітлення спалахнуло ніа вулицях Єлисаветграда.
         14 березня 1880 року читачі газети "Елисаветградский вестник" прочитали на її сторінках таку інформацію: "Днями до міста прибув технік товариства електроосвітлення "Яблочков і К*". Приїжджий запропонував міському голові Олександру Пашутіну новий вид послуг для єлисаветградців — електрику.
         За тиждень після цієї події електроосвітленням обладнали клуб Громадського зібрання, міський бульвар (тепер центральна площа), прилеглі до нього магазини, зимовий театр (тепер обласний академічний музично-драматичний ім. Марка Кропивницького), Велику Перспективну і Двірцеву вулиці.
         Як відзначала преса, "освітлення вдалося і було вельми ефективне". Отже, 2 квітня 1880 року треба вважати днем народження електроенергії у місті. Невдовзі лампи інженера Павла Яблочкова освітлювали майже всі адміністративні установи, навчальні заклади, центральні вулиці Єлисаветграда. На електротягу перевели міський трамвай, збудований у 1897 році, водогін, відкритий чотирма роками раніше. До переведення його на електричну тягу, воду підкачували насосами, вручну.
          Ще більше електроенергія увійшла у виробництво і побут мешканців міста з 1908 рюку. Саме тоді міський інженер Євген Тамм розробив проект електрифікації міста. Він же керував безпосередньо будівництвом електростанції, для якої визначив місце неподалік насосної станції водогону на Озерній Балці. Потім інженер спроектував другу чергу електростанції. Знаходилася вона поблизу сучасної площі Богдана Хмельницького (раніше Макєєвський бульвар), на тому місці тепер розташований 14-поверховий будинок. Ця електростанція обслуговувала в основному трамвай. Існувала до липня 1941 року, перед окупацією міста гітлерівцями, за наказом партійного керівництва, була повністю підірвана. Після війни не відбудовувалася.
          За проектом інженера Євгена Тамма у Єлисаветграді було побудовано дві електростанції. Щоправда, ту, яка обслуговувала водогін, електростанцією назвати можна лиш умовно. То була найпростіша динамо-машина, з допомогою якої насоси подачі води вручну замінили механічними. Застосовувалися такі машини виключно на одному об'єкті.

 

                                            В умовах індустріалізації

 

          Середина 20-х років минулого століття увійшла в історію нашого міста роками індустріалізації. Згідно з рішенням Всеукраїнської Ради Народного Господарства (ВЗРНГ) від 4 листопада 1926 року, на визначеному інженером Таммом місці було закладено фундамент майбутньої районної електростанції (РЕС) і розпочато будівництво греблі, а за нею і споруд.

        Невдовзі після цієї події до Москви відбула делегація міста у складі завідуючого окружним відділом місцевого господарства Петра Бржежицького та завідуючого Держтехконторою Зінов'ївська (Кіровоград у період 1924-1934 років) Григорія Гольденберга. 28 люто­го у столиці Союзу відбулося засідання Електроплану СРСР за присутності посланців нашого міста. На поряд­ку денному розглядало­ся одне питання: про спорудження електро­станції у Зінов'ївську. Постановили "вважати за необхідне спорудити у місті Зінов'ївську елек­тричну станцію по­тужністю 9000 кВт (3×3000 кВт)…Запропонувати ВРНГ представити Головенерго у двомісячний термін проект Зінов'ївської станції з кошторисами і підрахунками собівар­тості енергії". Як бачимо, питання будівництва електростанції вирішувалося на рівні Со­юзу РСР, хоча Зінов'ївськ не був у ті часи навіть обласним центром.

         Посланці міста над Інгулом зустріли Новий рік у Білокам'яній, а опісля одержали у Го­ловенерго договір. Аби глибше сприйняти цей, без перебільшення, історичний для на­шого краю документ, наведемо витяг із нього дослівно. "Москва, 1927 року, січня 7-го дня, ми, що підписалися нижче, Державний електротехнічний трест, пойменований далі "ДЕТ", у особі Вільяма Соломоновича Матлина, який діє на підставі доручення правління "ДЕТа", з одного боку і Зінов'ївського відділу місцевого господарства, пойме­нованого нижче "ЗВМГ", у особі члена Президії Зінов'ївського окрвиконкому, завідуючо­го окружним відділом місцевого господарства Петра Олександровича Бржежицького, уклали цей договір з приводу: параграф 1. Предмет договору "ДЕТ" бере на себе роз­робку повного технічного проекту Центральної електричної паротурбінної станції, зага­льною потужністю 9000 квт, з можливим розширенням її до 12000 квт, призначеної для забезпечення електричною енергією м. Зінов'ївська та його околиць, розташованих на­вколо міста у радіусі 25-30 кілометрів". Стає зрозумілим — чому електростанція вважа­лася районною.

Цікавим є ще один архівний документ, який підкреслює значення електростанції для економічного потенціалу міста Зінов'ївська. Правління Українського тресту сільськогос­подарського машинобудування звернулося до Президії ВРНГ з проханням "дозволити йому (тресту) укласти із Зінов'ївським відділом місцевого господарства генеральну до­вгострокову угоду на забезпечення електричною енергією від районної електричної станції заводу "Червона зоря" ("Червона Зірка") і під укладену угоду авансувати будівництво РЕС у рахунок майбутнього використання електроенергії". Отже, турбіни майбутньої РЕС мали виробляти електроенергію і для "Червоної зорі" — потужностей заводської станції не вистачало.

         Будівельники ще тільки розпочали зводити корпуси майбутньої електростанції, а керівництво міста і галузеве міністерство республіки вживали заходів для придбання необхідних механізмів і пристосувань. Адже енергетична промисловість СРСР ще тільки зароджувалась і практично ніякого обладнання, навіть вітчизняних електро­ламп, не вистачало. Все доводилося закуповувати за кордоном, в основному у німець­ких фірм та їх дочірніх підприємств. На початку 1928року Народний комісаріат зовнішньої торгівлі видав Укрдержторгу ліцензію на купівлю верстатного обладнання у відомої німецької компанії. На той час Ленінградський металічний завод імені Сталіна освоїв випуск турбогенераторів, трансформаторів та інших приладів для виробітку електроенергії, їх закупили для оснащення Зінов'ївської РЕС.

         Роботи велися за зразками того часу: з виконанням і перевиконанням норм виробітку. У березні 1930 року Зінов'ївський міський комітет партії рапортував Центральному комітету про завершення усіх будівельних і монтажних робіт, готовність станції "працю­вати на соціалізм".

            30 квітня на території новозбудованої елект­ростанції відбулося розширене урочисте засі­дання пленуму Зінов'їв­ської міської Ради за участі представників партійних, профспілко­вих, кооперативних та громадських організацій і військових частин міс­цевої залоги, присвяче­не першотравневим святам та відкриттю но­вої електростанції.

             Рапорт про готовність станції до роботи скла­ли керівник будівництва РЕС Струков та директор нового підприємства Гармурар. Після них секретар міськради Танкевич зачитав вітальні телеграми Генерального секретаря  ЦК КП(б)У Станіслава Косіора та голови ВУЦВК Григорія Петровського. Керівники партії та уряду рес­публіки прислали "пал­кий привіт робітникам та інженерно-технічно­му персоналу — будівникам Зінов'ївської електростанції". Після них слово було надане робітникові РЕС тов. Бубнову. Він оголосив рішення загальних зборів робітників елек­тростанції просити міську раду присвоїти їй ім'я товариша Косіора. Пленум одноголосно схвалив бажання робітників.

      Дружний колектив працював у звичному ритмі, виробляючи електроенергію для підприємств міста і подаючи світло місту Кірове (колишній Зінов'ївськ тепер називався так) і жителям приміських сіл району. У 1934 році місцева електростанція виробляла 18617 кіловат-годин, у 1936 році-33100. На початку 1939 року, коли була заснована об­ласть, а Кірове перейменоване у Кіровоград, який став обласним центром, було розроблено план розширення і реконструкції найбільших промислових підприємств області. Серед них значиться й районна електростанція. На той час її потужностей, що складалися із трьох котлів та двох турбін, уже не виста­чало для забезпечення належної роботи підприємств та житлово-комунальних потреб міста. Тому було прийнято рішення замовити у німецької фірми "Манн" ще одну турбіну. Але намічені плани виконати не судилося: розпочалася Друга світова війна.

 

                                                 Друге народження станції

 

         На світанку 5 серпня 1941 року перші підрозділи німецької армії увійшли у Кіровоград. І хоча приходу окупантів чекали, однак для мешканців це стало несподіванкою. Своєчасно евакуювати матеріально-технічні цінності та визначену категорію громадян до останнього дня не дозволялося, щоб не породжувати паніки. А коли розпочали — часу стало вкрай обмаль при катастрофічній нестачі транспортних засобів.

          З центру надійшла кате­горична директива: усе, що можна і треба — вивози­ти. Решту — знищити, щоб не потрапило до рук воро­га. Насамперед, об'єкти життєзабезпечення: еле­ватор, млини, водоканал, трамвай. Електростанцію — у останній момент. Ди­наміт під генератори, турбіни, трансформатори, фундаменти приміщень закладали, коли гусениці ворожих танків брязкали бруківками центральних вулиць міста. У тих, хто ще кілька років тому своїми руками зводив корпуси і монтував механізми, сльози заливали очі. Були такі відчай­душні робітники, що намагалися врятувати хоч якийсь агрегат, хоч невеличке приміщення. Але мінери під зірким наглядом спецслужб сентиментів не приймали: во­рог має ступити на випалену землю. Відповіді на те, як жити цивільному населенню, не давав ніхто. З того дня на нікому невідомий термін людям доводилося запасатися гасо­вими свічками, лампами, примусами, вирубувати на дрова сади, лісосмуги, кущі та оче­рет. У найлютіші морози у хід йшло все, що горить.

Оскільки відбудова електростанції — то особлива сторінка у біографії підприємства та його колек­тиву, висвітлимо її більш де­тально. Так, як свого часу писали про це газети… "Ще не згасли заграви недавніх боїв, а у визволених райо­нах області широко розгор­нулися відбудовчі роботи… Часто, ризикуючи життям, поряд із мінерами працюва­ли будівельники — жінки, мо­лодь, люди похилого віку.

У результаті такої дружної, ударної праці до весни 1944 року у Кіровограді почали випу­скати першу продукцію заводи "Червона зірка", канатний, два хлібозаводи, п'ять пека­рень. Була підготовлена до пуску у промислову експлуатацію перша турбіна електростанції".

Відроджувати підприємство, з яким пов'язано значну частину життя, довелося багать­ом РЕСівцям. З робітників і службовців були створені так звані бригади з народної відбу­дови Кіровоградської електростанції. Не будемо фантазувати, відтворюючи роботу енергетиків РЕС, які працювали на відродженні підприємства. Подамо повністю, лиш з окремими орфографічними правками, архівний документ. Він у стислій формі передає ритм того часу, коли ще у газетах і по радіо звучали повідомлення з фронтів Другої світової, коли молоді працівники станції з боями прокладали шлях у травень 45-го, а їхні батьки кельмою, лопатою і молотком у руках наближали на трудовому фронті День Пе­ремоги.

         Відповідно до рішення виконкому обласної Ради депутатів трудящих від 27 березня 1945 року за №428, визнати перемож­цем у соціалістичному зма­ганні в другій декаді квітня по відбудові Кіровоградської електростанції бригаду електромонтажної групи бригадира тов. Ковальова Івана Михайловича, та членів його бригади: Крокодиленка Івана Володи­мировича, Демченка Анд­рія Івановича, Катренко Василя Давидовича, Бабіча Івана Григоровича, Суботіна Петра Прокоповича, Письмен­ного Федора Юхимовича.

  Ця бригада за другу декаду квітня, працюючи на відбудові КРЕС, на виготовленні щита насосної, відбудові управління пульта виконала декадне завдання на 167,8 %.

Виконком обласної ради депутатів трудящих відмічає добру роботу на відбудові КРЕС бригади монтажників: тов. Чудного Василя Прокоповича та його членів бригади: Резніченка Якова Прокоповича, Ткача Гаврила Родіоновича, Черевашка Івана Мойсейовича, Червоного Івана Платоновича, Крижановського Тимофія Андрійовича, Дихтяренка Андрія Титовича, Матвійова Георгія Григоровича, Данилова Афанасія Тимофійовича, Резніченка Семена Івановича, Штанька Михайла Микитовича, Настасієнка Сергія Митрофоновича, яка виконала декадне завдання за другу декаду на 147%, і бригаду теслярів тов. Телякова Якима Андрійовича та його членів бригади: Рибальченка Андрія Васильовича, Ткачова Івана, Будака Григорія Семеновича, Жирноклеса Олександра Костянтиновича, Ростокатенка Бориса Сергійовича, Ковальова Миколу Григоровича, Павленка Миколу Петровича, Витриченка Миколу Никифировича,Чугукіна Івана Федоровича, Луньова Олександра Григоровича, Стрільця Афанасія Пет­ровича, яка виконала завдання на 136%.

         Виконком обласної Ради депутатів трудящих вирішує:

1. За кращі зразки стахановської роботи по відбудові КРЕС у другій декаді квітня пере­дати Перехідний Червоний Прапор обласної Ради депутатів трудящих, видати грошову премію в сумі 3000 карбованців та занести на обласну Дошку пошани бригаду електро­монтажної групи тов. Ковальова І.М.

2. Оголосити подяку та за­нести на обласну Дошку по­шани бригаду монтажників тов. Чудного В.П. та теслярів-столярів тов. Телякова Я.А.

       У рішенні виконкому відзна­чені, звичайно, не всі учасни­ки відновлюваних робіт на електростанції. Якщо за ве­ликим рахунком, то такої ува­ги достойні всі, хто у ті непрості роки у міру своїх сил працював на відбудові підприємства. Увазі сьо­годнішніх поколінь пропо­нуємо список працівників РЕС, які відзначилися у ті дні (крім тих, кого названо у рішенні обласної Ради).

  • Бутурлименко Михайло Іванович, 1912 року народження, начальник електролабораторії;
  • Кременецький Олександр Данилович, 1912, начальник котельного цеху;
  • Перетятченко Василь Андрійович, 1888, начальник електроцеху;
  • Балашов Степан Іванович, 1904, начальник паливно-транспортного цеху;
  • Чорний Феофан Йосифович, 1904, начальник електромережі;
  • Нестеренко Григорій Федорович, 1906, заступник начальника котельного цеху;
  • Войцехівський Михайло Полікарпович, 1906, заступник начальника турбінного цеху;
  • Сердюк Петро Миколайлвич, 1910, заступник начальника електроцеху;
  • Вербицький Михайло Михайлович, 1907, майстер електрозварювальників;
  • Рябошапка Сергій Сафронович, 1910, електромонтер; Касюра Олексій Григорович, 1903, слюсар; Лисенко Мойсей Лаврентійович, 1893, слюсар; Врадій Феофан Іванович, 1914, шофер; Черевашко Пилип Іванович, 1909, кочегар; Резніченко Яків Прокопович, 1899, старший кочегар; Красножон Максим Матвійович, 1902, котельник; Полтавцев Іван Іванович, 1905, старший кочегар; Білобров Михайло Михайлович, 1900, кочегар.

         Життєвий шлях людини, на превеликий жаль, дуже короткий. Нікого з названих у цих списках трудівників немає уже серед нас. Але пам'ять про них вічно зберігатимуть стіни і турбіни відродженої ними електростанції. Низько вклонятися подвигу цих людей сьо­годні повинне місто, існування якого неможливо навіть уявити без електроенергії. Вони гідні нашої найвищої шани.

         Не встигли керівники Кіровограда відправити рапорт у столицю, як Народний комі­саріат комунального господарства видав наказ від 20 серпня 1945 року № 289, яким ди­ректора Кіровоградської РЕС В.П.Даниленка зобов'язано здійснити капітальний ремонт основного енергетичного обладнання, зокрема двох дизельгенераторів з пересувними станціями Вакеша Хесельмана потужністю 150 кВт кожна, семи трансформаторів, іншо­го обладнання. Терміни визначилися стислі: "Враховуючи, що Кіровоградська електрич­на станція забезпечує електроенергією комунальні потреби міста та республіканську місцеву промисловість, — наголошувалося у на­казі, — що від її роботи залежить темп відбудо­ви промисловості місь­кого господарства та за­доволення побутових потреб населення, нака­зано вжити найсерй­озніших заходів до кое­фіцієнта використання обладнання, відновлен­ня номінальної потужності і наведення на станції необхідного по­рядку і дисципліни". Як мовиться — чітко, ясно і в дусі воєнного стану.

          У режимі тимчасової роботи станції перебувати довго ніхто не дозволяв, потрібно у найкоротші терміни нарощувати потужності. Хто шукає — той знаходить. Вище вже мо­вилося про те, що перед самою війною на німецькій фірмі "Манн" була замовлена турбіна потужністю 2500 квт-3000 обертів за хвилину, виготовлену ще у 1914 році. Тоді доставити її у місто над Інгулом не встигли — завадила війна. Й ось неймовірна історія: під час виконання репатріаційних робіт на невиробничих складах під Берліном ра­дянські спеціалісти виявили куплену на фірмі, але не відправлену за призначенням турбіну. Аж по сплину семи років машина зрештою дісталася Кіровограда. У грудні 1946 року на прохання керівництва РЕС Ленінградський центральний котлотурбінний інсти­тут виготовив і надіслав до нашого міста технічну документацію та експлуатаційні дані, втрачені у Німеччині, чим сприяв швидкому монтажу турбіни.

Наступні сторінки біо­графії Кіровоградської РЕС — то віхи відбудови і подальшого розвитку об­ласного центру. Важли­вим періодом у житті славного колективу енер­гетиків був рік 1968-й. Саме тоді розпочалася теплофікація міста — мешканці міста долучи­лися до благ нечуваної до цього цивілізації: оселі кіровоградців були підключені до централізованого опалення та гарячого водозабезпечення. Ці блага їм по­дарували працівники ТЕЦ (Теплоелектроцентраль).

          У 70-х роках минулого століття на Кіровоградській ТЕЦ розпочалась реконст­рукція виробництва. У 1970 році був побудований газорегуляторний пункт. А протягом 1970-1972 років на Бєлгородському заводі "Енергомаш" була здійснена реконструкція котлоагрегатів ТП-35/50 ст. №№ 6,7 з їх переведенням з твердого палива (вугілля) на природний газ та мазут. Для цього у 1972 році було збудоване мазутне господарство із залізничною колією та двома мазутними ємностями на 10 тисяч кубічних метрів.

          Роком раніше турбіни АТ-6 ст. №№ 4,5 були переведені у режим погіршеного вакууму. А вже у 1978 році встановлена турбіна ПР-6-35/10-1,2 ст. № 2. На початку 80-х років вве­дені у експлуатацію парові котли ГМ-50-1 ст. №№ 4,5. А в 1987 році конденсаційна турбіна "Вулкан" була демонтована. Всі ці комплексні заходи дозволили підвищити якість надаваних послуг як населенню, так і підприємствам міста. Для колективу станції останні два деся­тиріччя видалися не зовсім спокійними і ритмічними. Підприємство, без якого немож­ливо уявити існування міста, несподівано по­трапило у вихор непередбачуваних подій, що аж ніяк не сприяло успішній його роботі. Підприємство передавалось із державної власності в комунальну. ТЕЦ здали в оренду приватній структурі, потім повернули в управління органів місцевого самоврядування через невиконання орендарями умов до­говору та створення соціальної напруги у місті та на підприємстві. Тепер воно є струк­турним підрозділом КП "Теплоенергетик" і офіційно називається так: відокремлений підрозділ "Теплоелектроцентраль". Не заба­рились й позитивні зміни, які є результатом принципової позиції, зайнятої міською вла­дою, зокрема, міським головою Володими­ром Пузаковим, коли наперекір усім прогнозам кіровоградській громаді поверну­то те, що належить тільки їй. Комунальна власність повинна слугувати лише громаді.

         Безперебійне виробництво електричної та теплової енергії забезпечують основні цехи підприємства — котлотурбінний та електротехнічний.  Чергова, мабуть, найважливіша реконструкція чекала на ТЕЦ у 1971 році: станція однією з перших підприємств міста почала працювати на промисловому газі.

         Як і вісімдесят років тому, енергетики міста приносять його мешканцям світло та тепло.

 

***

 

      Ми завершили коротку розповідь про підприємство, що виробляє електричну енергію та надає послуги теплопостачання мешканцям Кіровограда. Без цього нині неможливо уявити цивілізований світ.

 

       

 

 

Перейти к верхней панели